摘要：Мета дослідження полягає у виявленні внеску представників українського мистецтвознавства 1900-х рр. у справу визначення національних форм вітчизняної архітектури. Методологія дослідження базується на використанні комбінованого тематико-хронологічного підходу; опис публікацій поєднується з компаративним та порівняльним аналізами. Наукова новизна статті полягає у висвітленні початкової стадії формування уявлень про унікальні риси української архітектури в контексті суспільного запиту і провідних тенденцій загального художнього процесу зазначеного періоду. Окреслено чинники зростання уваги науковців вказаного десятиріччя до системного вивчення споруд України від найдавніших часів до ХІХ ст., зокрема, дерев’яних культових. Охарактеризовано праці відомих фахівців тих років: Г. Павлуцького, Є. Рєдіна, О. Новицького, В. Щербаківського, М. Макаренка, Є. Сіцінського та інших авторів. Вивчення названої проблеми в цих наукових роботах засновано на аналізі численної інформації як результату системної роботи багатьох науковців й аматорів з дослідження творів архітектури. Визначено наукові ідеї дослідників щодо еволюції форм даної галузі образотворчості та обґрунтування унікальності української архітектури. Висновки. Аналіз численної кількості першоджерел наукових публікацій дозволяє зробити висновок, що впродовж 1900-х рр. відбулося становлення концепції своєрідності національних архітектурних форм на всіх історичних етапах. Наукова аналітика характерних ознак українських архітектурних пам’яток різних періодів здійснювалася в ракурсі взаємозв’язків з мурованим зодчеством та з відповідними рішеннями інших історико-національних архітектурних шкіл. Історію української науки про мистецтво означеного десятиліття можна розглядати як історію ідей про національні форми образотворчості та архітектури. Провідна ідея унікальності української архітектури спрямувала і стала підґрунтям розвитку української науки про мистецтво в наступних десятиріччях.
